Пам’ятай: тільки життя має ціну…

                                                                          Народна мудрість

          З кожним роком живих свідків боротьби  проти німецьких нацистів стає все менше і менше. Та поки серед нас є ці люди, черпаючи свої знання про  війну, треба спиратися перш за все на свідчення очевидців. Бо ж роки своєї молодості 80-90-річні дідусі та бабусі пам’ятають у подробицях, гірких подробицях молодості часів війни.

У нашому селі, на жаль, не залишилося жодного учасника тих страшних подій. Не так давно не стало шанованої людини з величезним  життєвим  досвідом та неординарним мисленням Чорного Олексія Михайловича.

    Він був надзвичайно  цікавим співрозмовником.  До речі, Олексій Михайлович відомий у нашому селі не тільки як ветеран війни, а і як поет. Свій перший вірш написав ще в першому класі  найкращій подружці.

Народився Чорний Олексій Михайлович  29 серпня 1924 року.  Навчався в Тернівській неповній школі. Закінчив 7 класів на «відмінно».  З надзвичайним теплом та повагою згадував  ветеран  своїх учителів.

До восьмого класу пішов навчатися у м. Синельникове  Дніпропетровської  області, де і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Олександрою  (їй було тоді лише чотирнадцять років). Там Олексій Михайлович жив у своєї тітки Марії  Іванівни, яка  дбайливо піклувалася про племінника. Але він все одно думками линув у рідне село, де залишились батьки і три сестрички. Закінчивши восьмий клас, хотів вступити до технікуму вчитися на агронома,  але мирне життя усіх раптом перекреслила війна…

Коли  загарбники окупували територію району,  батька забрали на фронт.  А пізніше Олексія забрали до «общини» і відправили до Німеччини. Довгі два роки перебував на тяжких роботах у Кенігсберзі: на осушуванні боліт, працював на заводі, вчився на електрозварника. Коли там почалися страшні бої, згорів табір полонених, загинуло дуже багато людей. Ті, хто залишилися живими, повинні були пройти «фільтрацію», прийняти присягу на вірність радянській владі, і тоді вже йти у бій. Серед таких солдатів був і Олексій Михайлович.    Повернувшись із Німеччини, він пішов до армії. А весь цей час його вірно чекала кохана дівчина. Через рік молоді побралися, але їх щасливі дні тривали недовго, бо молодий боєць знову пішов фронтовими дорогами.

Справжнє бойове хрещення отримав у Західній  Пруссії,  переважно там  і  воював. Досі перед очима Олексія Михайловича  стоїть бій, що вражав своєю масовістю. По обидва боки поля було стільки танків, що вони лізли один на одного. Там  і  отримав  своє  тяжке поранення. Сталося це 7 травня 1945р.

Дул холодный порывистый ветер

И во фляге застыла вода,

Я был ранен – и капля за каплей

Стыла кровь моя  молода.

Нелегко мне со смертью бороться

Да спасибо, что Аня нашла.

Она крепко меня бинтовала,

За друзьями в потёмках пошла.

Я очнулся на столе у хирурга,

В изголовье стояла сестра,

Она кудри мои теребила

И подругу зачем-то звала.

Второй раз я очнулся в палате, -

Доктор у койки стоял,

Нежно с сестрой улыбался

И крепко руку мне жал:

«Хорошо, что очнулся,

Ведь войне теперь уж конец,

Я зашел, чтоб поздравить с победой.

Запорожец! Земляк! Молодец!»

Навіки закарбувалася війна у його серці, тихенько дзвенять на його грудях численні нагороди: орден Солдатської Слави ІІІ ступеня, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден «За відвагу»,  медалі.

                  

   Після  війни   життя продовжувалося. Треба  було  піднімати  зруйноване і  понівечене  війною село. Олексій  пішов  працювати  обліковцем  тракторної бригади  Петро-Михайлівської  МТС.  Пізніше вирішив продовжити навчання. Успішно склав іспити в Мелітопольський агротехнічний  технікум. Але доля вирішила інакше і життєва дорога привела  на Цілину до Казахстану.  1954 року працює агрономом-землевпорядником  у  Куржункульському  радгоспі,  цього ж року сюди  приїздить  і  його  сім’я.  Жили  й працювали  на родючих  Цілинних землях  чотири  роки. Праця  Олексія Михайловича була  достойно оцінена державою -  у 1956 році  був  нагороджений   медаллю   «За освоєння цілини».  У 1960 році через   сімейні обставини був   вимушений   повернутися в Україну, бо у Тернівці   залишилися  батьки,  які  потребували догляду, бо три доньки їхні, як голубки, розлетілися по всьому світу: одна  до  Китаю,  друга у Монголію,  а третя до Литви.

У рідному  селі без діла  не сидів. Спочатку працював експедитором,  потім  керівником  відділу.   У 1965 році очолюваний ним відділ колгоспу «Дніпро» зайняв перше місце й Олексія Михайловича було нагороджено орденом «Знак пошани».

Працював на керівній посаді дванадцять років, потім трудився до пенсії завідуючим складом колгоспу.

Із дружиною жили в мирі та злагоді,  народили та виховали трьох дітей, радіючи життю та мужньо переносячи випробування та негаразди. Бо що може бути кращим за життя?! Якщо доля судила вижити на війні, під час голоду, то, мабуть, так було потрібно Богові.

Одного  разу  Олексій  Михайлович  запитав  у  дружини, що  їй  подарувати на  день народження. А вона відповіла, що їй  не  потрібні  подарунки і  він вирішив   присвятити  їй  прості,  але  теплі  та  ніжні  поетичні рядки  вірша «Роки спливають, як вода».

Роки спливають, як вода,

А ти для мене красива й молода

Руки твої натруджені я розцілую,

І пригорнусь устами до чола.

Я так люблю тебе й ціную,

Чайко ти, ластівко моя.

Скільки ти ночей не досипала,

Скільки ти пройшла важких доріг.

Ти дітей, онуків дожидала

На чисто-чисто вимитий поріг.

Як хочеться, щоб сонечко світило,

Щоб зеленіли й колосилися жита,

Щоб ти була жива здорова і щаслива

Іще на довгії літа.

Цей  вірш був останній   у  її пам’яті. Через три  місяці  Олександра  померла.

Через три  місяці  після  дня  народження Олександра  померла. На згадку про щасливі роки,  прожиті  разом,  Олексій Михайлович напише:

Я пам’ятаю тебе молодою,

  В далекім Казахськім краю,

           Де удвох ми з тобою ростили

  Прекрасну сімейку свою

  Ми пишалися нею щомиті

          І для нас там був просто рай,

          Бо були ми с тобою щасливі

          Й не гадали, що прийде цьому край.

          І життя те все проминуло,

          Пропливло воно в одну мить

          І повір, що набридло мені вже одному

         Так важко і нерадісно жить!

     Померла дружина Олексія Михайловича, трагічно загинув син. У вічній скорботі лишився він. Все  частіше  нагадували  про  себе  бойові  рани, давалася  взнаки й обпалена  війною  молодість, сирі  окопи  і бліндажі, голод  і холод. 

Три роки тому не стало й  О.М.Чорного. Він пішов від нас, залишивши по собі добру пам'ять та гідні справи.

 Сьогодні  безцінний бойовий досвід ветеранів потрібний для підготовки наступних поколінь миротворців, адже наша держава і надалі продовжує виконувати свою благородну місію і вносить значний вклад у забезпечення миру та добросусідських відносин між країнами світу.
Ми вдячні вам за мужність і патріотизм, за стійкість та витримку.